проверка
На головну
На головну Карта сайту Зворотний звязок Архів новин


УДК 378.001
Гришкова М.М.
 
Головний спеціаліст відділу економічного регулювання промислової власності 
Державне підприємство "Український інститут промислової власності"

 

МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВІДДІЛІВ З ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ (ДОСВІД ЯПОНІЇ)

 

 

У статті представлено діючі моделі передачі технологій та досліджено особливості управління об’єктами інтелектуальної власності в межах університетів Японії. Зокрема, дослідженоструктуру, основні завдання, функції, типи відділівз ліцензування технологій. Ключові слова: трансфер технологій, відділ з ліцензування технологій, науково-дослідна діяльністьуніверситетів.

В статье представлено действующие модели передачи технологий и особенности управления объектами интеллектуальной собственности в университетах. В частности, исследованы структура, основные задачи, типы отделов по лицензированиютехнологий. Ключевые слова: трансфер технологий, отдел по лицензированию технологий, научно-исследовательскаядеятельность университетов.

The article presents current models of technology transfer and management of intellectual property within the university. In particular, there are studied structure, main tasks, functions, types of technology licensing offices. Keywords: technology transfer, technology licensing offices, R&D activities of the universities.

Ефективність інноваційної діяльності пов’язана з виваженим процесом передачі результатів науково-дослідної роботи у виробництво й багато в чому залежить від трьох факторів: стану нормативно-правового забезпечення, наявності інноваційної інфраструктури й інвесторів та належного фінансування.

Інтеграція науково-технологічної сфери у світовий науковий простір неможлива без створення національної інноваційної системи, орієнтованої на впровадження нових технологій з можливістю отримання економічного ефекту. При цьому головним джерелом інновацій виступає науково-технічна діяльність, містком для впровадження технологій у реальну економіку – трансфер технологій, а головним гравцем на ринку інновацій – академічні наукові установи, вищі навчальні заклади, малі та середні підприємства, які перетворюють нові знання в додану вартість та матеріальні блага.

Світовий досвід свідчить про те, що вищі навчальні заклади перетворилися на самостійних суб’єктів інноваційної діяльності, що дозволяє останнім набувати майнові права на об’єкти інтелектуальної власності (ІВ), створювати власні компанії, самостійно розпоряджатися власними ресурсами, стратегічно планувати діяльність, бути зацікавленими в доведенні наукового продукту до стадії комерційного. Так, у структурі більшості закордонних університетів є відділи, відповідальні за зв’язок університету та бізнесу. Вони мають різні назви: центри чи офіси трансферу технологій, відділи інтелектуальної власності, ліцензування чи патентування та ін. Але сутність при цьому не змінюється: під одним дахом виконуються всі функції, необхідні для передавання розробок університету споживачам з максимальною для нього вигодою [1].

Об’єктом цього дослідження є моделі передачі технологій університетами Японії.
Мета статті – проаналізувати вплив і доцільність діяльності відділів з ліцензування технологій при університетах (далі – ВЛТ) (TLO – technology licensing office) Японії.
Окреслимо основні мотиви взаємодії промисловості та університетів. 

Для промисловості такими мотивами є:

  • отримання знань, інформації щодо фундаментальних досліджень і розвитку нових технологій; заручення прямою технічною підтримкою;
  • посилення взаємодії технічного персоналу з іншими організаціями;
  • зниження витрат і ризиків;
  • отримання доступу до цінних об’єктів інтелектуальної власності;
  • ознайомлення з інформацією про конкурентів;
  • стимулювання творчості для нових науково-дослідних проектів;
  • найм перспективних студентів у якості майбутніх працівників.

Для університетів мотиви взаєиодії з промисловістю такі:

  • розширенняджерелфінансуваннядослідницькогофонду;
  • покращення розуміння реальної вартості бізнесу та шляхів стимулювання інноваційної діяльності;
  • надання студентам можливості отримати роботу.

Усвідомлюючи необхідність нарощування економічного потенціалу, уряди розвинутих країн і країн, які розвиваються, вкладають значні кошти в НДДКР. Так, США витрачають на дослідження та розробки $280 млрд на рік, Японія – $ 100 млрд, основні держави ЄС – $ 50 – 60 млрд, Китай з 1995 року по 2002 рік у чотири рази збільшив ці видатки – з $ 18 до $ 72 млрд [2]. За даними інституту статистики ЮНЕСКО станом на 2008 рік валові внутрішні витрати нанауково-дослідну діяльність у Японії складали 3,45 % від ВВП [ 4].

Механізм діяльності ВЛТ в Японії

Виділяють три типи ВЛТ в університетах Японії: холдингова компанія (stock holding company), корпорація (a foundation corporation), організація всередині університету (organization inside university). Що ж до приватних університетів, то більшість з них створили ВЛТ у формі організації всередині університету. Xолдингові компанії засновують (а також координують їх діяльність) викладачі університетів. Основна мета ВЛТ – передати результати наукових досліджень університетів у приватний сектор, видаючи ліцензії на патенти та отримуючи дохід. Крім того, університети зацікавлені в наданні підтримки для створеннянаїх базі нових підприємств або стартап-компаній.

Так, станом на березень 2002 року при університетах засновано 26 ВЛТ: з них 14 – у формі холдингової компанії, 7 – корпорації, а решта 5 – організації всередині університету типу ВЛТ.

З моменту створення першого ВЛТ (кінець 1998 року) спостерігається значне пожвавлення процесу трансферу технологій від університетів у промисловість Японії. Станом на вересень 2001 року університетами було генеровано 1 306 ідей, 223 з них стали основою для патентів, успішно переданих за ліцензіями в приватний сектор. Якщо вищевказані дані структурувати за типом ВЛТ, то холдингові компанії представили 620 патентів, що становить 47,5 % від загальної кількості зареєстрованих патентів, організації всередині університету – 32,1 % і корпорації – 20,2 %. За кількісним показником зареєстровані патенти розподілилися між ВЛТ таким чином: холдингові компанії – 29,2 %, організації всередині університету – 33,3% й корпорації – 37,5 %. З 223 патентів, на які видано ліцензії для промисловості, на холдингові компанії припадає найбільша кількість охоронних документів – 131, організації всередині університету та корпораціїпередали лише по 46 патентів.

Активно створюються стартап-компанії університетів, каталізітором чого слугувало прийняття Закону про ВЛТ 1998 року (Law Promoting Technology Transfer from Universities to Industry’’ від 06.05.1998 № 52): у 1999 році – 26 компаній, у 2000 році – 34, у 2003 році – 87.

Наступним рішучим кроком (у 2004 році) з боку уряду стало перетворення університетів на самостійні адміністративні одиниці. Так, останні отримали автономію, право наймати академічний та неакадемічний персонал і, більше того, можливість зберігати майнові права на власні винаходи й самостійно управляти своїми об’єктами інтелектуальної власності. Як же відбувається управління об’єктами інтелектуальної власності на практиці? Умовно розрізняють три типи організації такого управління. Кожен університет має відділ з інтелектуальної власності; що ж стосується ВЛТ, то тут можутьбутиваріанти.

Отже, перший тип – внутрішня модель – відділ з ІВ та ВЛТ, об’єднаних у межах університету. Як правило, така модель характерна для приватних і для деяких національних університетів, які створили свої ВЛТ протягом останніх 2 або 3 років. За такої організації дві структури співіснують у рамках університету, але є відповідний поділ праці та сфер впливу. Відділи з ІВ займаються управлінням правами інтелектуальної власності, що виникли в результаті досліджень, які проводилися на договірній основі, а також співпрацюють з патентним відомством Японії. ВЛТ несуть відповідальність за практичне використання прав інтелектуальної власності, таких, як пошук ліцензіатів та підтримка у створенні спін-офф-компаній університету.

Другий тип – зовнішня й виключна (external and exclusive) модель, що має місце в більшості національних університетів. ВЛТ працюють за межами університетської структури, хоча співпрацюють лише з одним університетом. Останнім часом деякі університети відмовилися від такої моделі. Наприклад, Токійський технологічний інститут натомість об’єднав ВЛТ і відділ ІВ з метою зміцнення координації діяльності.

Третій тип – зовнішня й невиключна (external and non-exclusive) модель. Згідно з нею університет укладає угоди про співробітництво з більш ніж двома ВЛТ залежно від специфіки його діяльності. Така модель передбачає вузькопрофільну спеціалізацію, наприклад, ВЛТ, що займається виключно наданням початкової підтримки в створенні стартапів. Одним з недоліків цієї моделі є складність досягнення згоди за всіма істотними умовами між декількома університетами та ВЛТ. Таким чином, університети Японії мають два відділи, які одночасно сприяють діяльності з передачі технологій. На практиці вищезазначені цілі досягаються за рахунок низки заходів: упровадження досліджень на замовлення та спільних досліджень (commissioned and joint research), ліцензування, підтримка стартап-компаній, консультаційна діяльність професорсько¬викладацького складу тощо.

Стосовно 2007 фінансового року, то на фінансування науково-дослідної діяльності 62,1 % коштів надійшло від великих компаній і 14,4 % – від малого та середнього бізнесу.

Дослідження, які проводяться на договірній основі, – один з основних каналів співробітництва між університетами та промисловістю. Крім того, результати цих досліджень легко передаються за ліцензійними договорами, оскільки промисловий партнер ужеє.

У разі здійснення спільних досліджень університет отримує кошти головним чином від приватних фірм. Для виконання досліджень на замовлення (commissioned research) фахівці університету призначаються фірмами, науково¬дослідними інститутами чи державними установами. Принципова відмінність між цими двома процедурами полягає в тому, що працюючи над спільними дослідженнями, на відміну від досліжень на замовлення (commissioned research contract), дослідники компанії можуть працювати в університетських лабораторіях. Загалом понад 80 % досліджень на замовлення проводиться за участі уряду або приватної компанії в рамках національного проекту. Більша частина спільних досліджень здійснюється разом з приватними компаніями.

Серед переваг проведення досліджень на договірній основі виділяють такі: покращення дослідницької діяльності фірм, аутсорсинг фундаментальних досліджень і створення науково-дослідної мережі. Недоліками таких досліджень є недостатній ступінь конфіденційності, труднощі в отриманні монополіїна результат спільних досліджень.

Є два варіанти подання заявки на винахід від імені університету – спільна заявка [подання заявки на винахід кількома заявниками (co-application)] чи проста. У разі укладання спільного договору між університетом і компанією заявникомвказується ім’я винахідника з університету. Дослідження, що проводяться на контрактній основі, передбачають управління об’єктом інтелектуальної власності університетом у такому порядку. Наприклад, Університет Тохоку володіє всіма майновими правами інтелектуальної власності, які випливають з результатів досліджень за контрактом. Університет Тохоку може надавати за певну плату ліцензії компаніям або передати всі чи частину майнових прав інтелектуальної власності. Якщо університет і компанія спільно володіють майновими правами, то мають укласти договір про спільну власність, який включає такі істотні умови: університет не має права використовувати права інтелектуальної власності, окрім як під час проведення досліджень; компанії можуть використовувати права інтелектуальної власності самостійно, без згоди університету. Компанія зобов’язана компенсувати університету витрати за подання заявки та підтримання чинності охоронного документа, доки компанія не укладе договір з університетом і не сплатить необхідні витрати після його підписання.

Крім того, викладач зобов’язаний повідомляти про ідеї щодо потенційних винаходів відповідному відділу університету. Університет оцінює їх патентоспроможність і комерційну цінність, а потім приймає рішення про доцільність подання заявки на винахід. Якщо винахід запатентовано, університет компенсує викладачеві (авторові винахіду) відповідні витрати згідно з внутрішніми правилами університету. Якщо університет видав ліцензію на патент приватній компанії й отримує прибуток, то має сплачувати певний відсоток від роялті викладачеві-винахіднику.

Таким чином, університети й науково-дослідні інститути перетворилися на активні суб’єкти інноваційної системи, зокрема, – трансферу технологій, тим самим забезпечуючи існування зв’язку між системою генерації знання, системою його використаннята державою. Наведений вище огляд свідчить про позитивний зарубіжний досвід ефективного регулювання трансферу та комерціалізації результатів науково¬дослідної діяльності вищих навчальних закладів, що заслуговує на увагу представників вітчизняних науково-освітніх табізнесових кіл.

Список літератури:

  1. Зубарєв О.М. Методы поддержки инновационной деятельности малых и средних предприятий// Матеріали круглого столу "Малий інноваційний бізнес: стан, проблеми та перспективи розвитку". – Київ, 2011. – С. 57.
  2. "The incorporation of national universities in Japan: the impact of the 2004 reform" (L’autonomisation des universités nationales au Japon: l’impact de la réforme de 2004) has been published in Ebisu 43, pp. 83 – 120 (article in French, English abstract available) (http://home.hiroshima-u.ac.jp/oba/index-e.html). 


Статті та матеріали заходів >>  Механізм функціонування відділів з трансферу технологій у вищих навчальних закладах (досвід Японії)
Версія для друку Версія для друку
© Державне підприємство "Український інститут інтелектуальної власності".
2004-2017 Всі права захищено.
При використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.
Finport Technologies розроблено компанією
Finport Technologies